Уже завтра в столиці очікуються урочистості з приводу п'ятої річниці з початку Євромайдану – мирної акції протесту, яка згодом переросла в справжнє вуличне протистояння, відоме під назвою Революція Гідності. Цього року на головній площі столиці знову з’явилися численні декорації, завдяки яким політики привертатимуть увагу людей до подій, які, фактично й привели їх до влади.
Залишається й багато скептиків. В суспільстві шириться розчарування та невдоволення. Причому, якщо раніше більшість незадоволених подіями 5-річної давнини були щирими прихильниками тодішньої влади та курсу на зближення з Росією, то зараз ситуація докорінно змінюється. Розчарування шириться саме серед самих активних учасників та прихильників Революції Гідності – мовляв, результати невтішні, протести не змогли вирішити ключової місії – зміни еліт.
Втім, заради справедливості мусимо зазначити, що саме різкі соціальні зміни в суспільстві не народжують нових еліт, а радше стають підґрунтям для їх появи. І зараз ознаки контрреволюції спостерігаються не лише завдяки дії зовнішніх чинників, але й є суто внутрішньополітичною проблемою українців. Ворогом ще зовсім не потужного українського громадянського суспільства дедалі частіше стають саме внутрішні стейкхолдери, де й на яких би посадах вони не перебували. Причому йдеться не лише про центральний рівень, але й про регіональний.
Залишається цікавим, чи здатні українці на системний масовий мирний протест. Що може стати приводом, що – рушійною силою, а також до яких наслідків він може призвести?
Джерела протестів
Наразі протести за своєю соціальною основою сильно дефрагментувалися. Єдиної рушійної сили немає, партійні організації виконують роль дуже елітарних «соціальних ліфтів», вхід для справжніх пасіонаріїв закритий. Водночас похід в українську політику залишається дуже дорогим задоволенням. І навіть якщо одиницям вдається потрапити до системи, особливого впливу на загальну ситуацію це не має.
Небесна Сотня Майдану: чи змінилася країна та які висновки слід зробити20 лютого Україна вшановує пам'ять Героїв Небесної Сотні. Про обіцянки Майдану через чотири роки, розслідування кривавих подій та подальший шлях України міркували разом з експертами.
Ситуацію можна розглянути на прикладах двох сучасних політиків, які потрапили туди за дуже неоднозначних обставин, проте для подальшої своєї реалізації користуються саме ресурсами системи, а не широкою суспільною підтримкою.
Ідеться про народного депутата Мустафу Найєма, якого вважають таким собі «тріггером» Євромайдану. Та на зовсім протилежному боці – нинішній очільник Соціалістичної партії, одіознмй Ілля Кива. І в першому, і в другому випадку, попри суттєві відмінності в кар’єрі, в питанні досвіду та знань, інтелектуальних можливостях, по суті, обидва політики зараз користуються тими ж ситуативними можливостями, які стали доступними їм після подій Революції Гідності. І навряд чи кожен із них може опертися на бодай на якусь суттєву електоральну основу.
Наразі важливо констатувати, що жодне із соціальних чи економічних питань в Україні не здатне об’єднати українців для потужної акції протесту. Виходять лише ситуативні «групи інтересів», які інколи досягають свого.
Як доказ цих слів варто згадати ситуацію з підвищенням тарифів – за останні роки вони збільшилися в кілька разів. Утім, широких акцій протестів не відбулося – нещодавно мали лише кілька регіональних «газових бунтів», спричинених відсутністю опалення в мешканців кількох українських міст. Після того, як влада якось таки вирішила цю проблему, подальшого поширення протестних настроїв вдалося уникнути.
Те саме стосується «успішних» історій із вкладниками деяких збанкрутілих банків та активістами «АвтоЄвроСили». Так, вкладники банку «Михайлівський» таки досягли свого й частково отримали втрачені в ліквідованому банку кошти. Рух за «євробляхи» ще досі триває, й поки його можна назвати одним із найуспішніших «протестних кейсів», який об’єднав українців саме на економічному підґрунті.
Що ж стосується акцій за права людини, то вони залишаються найбільш пасіонарними за своєю суттю, однак найменш масовими. Так, переслідування активістів та вбивство громадської діячки Катерини Гандзюк не залишилося поза увагою всього суспільства. Втім, поки що жодна з акцій протесту, спричинених цією жахливою подією, не отримала широкої підтримки в суспільстві.
Межі революції
Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, рівень протестних настроїв українців є невисоким. Так, за даними опитування, презентованого Центром Разумкова та Фондом демініціатив ім. І. Кучеріва у вересні цього року, майже 68% людей не бачать перспектив масових акцій протесту в своєму місті або вважають їх малоймовірними. Тоді як лише 4,3% українців впевнені, що такі акції протесту точно відбудуться, й 18,5% вважають, що вони, ймовірно, можуть статися.
Справа Гандзюк: активісти вимагають відставок Авакова та ЛуценкаГромадські організації вимагають піти у відставку генпрокурора Юрія Луценка і міністра внутрішніх справ Арсена Авакова через нездатність реформувати правоохоронну систему.
Попри те, що більшість вимог Революції Гідності так і не були виконані або доведені до завершення, найголовніше, що вдалося чинній владі – задовольнити основну цивілізаційну вимогу, з якою виходили на протест українці. А це курс на європейський рівень життя та зближення з ЄС. Тут варто відзначити також, що в цьому процесі каталізатором була не лише Революція Гідності як соціальне явище, а протистояння з Росією, анексія Криму та військова агресія на Донбасі.
Якщо перераховувати всі вимоги Революції Гідності, то навряд чи можна назвати бодай одну, яка була задоволена на 100%. Навіть славнозвісний безвіз був реалізований лише після подолання серйозного спротиву системи. Такі вимоги, як люстрація, скасування депутатської недоторканності, реформа виборчої системи, повернення вкрадених грошей, встановлення та покарання замовників та виконавців вбивств активістів під час Революції Гідності, не були виконані навіть після 5 років, що минули з листопада 2013-го.
Усі інші зміни відбуваються попри величезний супротив системи. Українці втрачають час і можливості для організації справді успішної та комфортної для власної реалізації країни. І, як уже встигли переконатися за останні 5 років, війна – не єдине пояснення та причина всіх негативних процесів, що відбуваються в нашій державі.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»