Новорічне привітання художнього керівника студії «Квартал 95» Володимира Зеленського й заява про висунення своєї кандидатури на посаду президента країни справили враження навіть на досвідчених «зубрів» політтехнологій. Шоумен із притаманним йому відчуттям найбільш вдалого моменту для початку телевізійного проекту просто вибив ґрунт під ногами впливових політиків та майбутніх кандидатів у президенти.
Навіть фаворитам є про що потурбуватися – Зеленський має високу впізнаваність, яка за останній рік розмов про його гіпотетичне балотування трансформувалася у відсотки рейтингу. Щоправда, поки це лише дуже умовний результат, адже йдеться про соціологічні заміри – голоси виборців ще потрібно здобути, захистити й перетворити на реальний політичний вплив.
Втім, сказати, що сам факт висування Володимира Зеленського мав стати чимось несподіваним для решти учасників виборчих перегонів, було б перебільшенням. Радше ніхто не сподівався на такий «продюсерський трюк» із привітанням на одному з найбільш рейтингових національних телеканалів. Хоча й це дивно – цинічні реалії вітчизняної політики настільки потужно просякнуті всілякого роду безпринципністю, що очікувати від когось дотримання якихось умовних чесних «правил гри» було б занадто наївно.
Та чи й справді варто надавати такого великого значення висуненню Зеленського в президенти? Та чи справді його гіпотетична перемога на виборах може стати загрозою для держави? Спробуємо спрогнозувати кілька ймовірних сценаріїв подій.
Вже не смішно
Різні грудневі соціологічні опитування свідчать, що за Володимира Зеленського готові віддати свої голоси від 5 до 8% респондентів. Підтримка шоумена поступово зростала відтоді, як навесні 2018 року його прізвище з’явилося в анкетах соціологів.
Про які ще цікаві особливості щодо кандидата Зеленського можна зробити висновки з огляду на соціологічні дані?
По-перше, він має дуже високий рівень впізнаваності в будь-якому регіоні нашої країни. Тобто Зеленський може цілком «на рівних» конкурувати з досвідченими політиками й легко їх перемагати за популярністю та креативністю.
По-друге, серед інших рейтингових кандидатів у президенти він матиме чи не найнижчий рівень недовіри серед українців. Тобто, іншими словами, він користується високою довірою в населення. Шлях, який проходять усі політики-початківці, особливо з ухилом до популізму.
По-третє, Зеленський має підтримку серед молоді та українців середнього віку. Його «ядерний електорат» – достатньо молоді громадяни, які мало розбираються в політиці, але відчувають необхідність змін нинішніх еліт. Інша частина електорату – розчаровані громадяни середнього віку південних та східних областей України. Як правило, молодь голосує неохоче, однак це не означає, що рейтинг Зеленського кудись зникне – просто він матиме так званий «відтермінований попит».
Технологія «Собчак 2.0»?
Нарешті, дуже цікавою особливістю Зеленського як кандидата в президенти є його протестна риторика. Ми вже були свідками таких процесів протягом 2009 року, коли на користь одного з кандидатів у президенти навесні 2010-го працювала технологія так званих «противсіхів».
Зеленський якраз і є уособленням цього протестного електорату. Він діє за логікою команди кандидатки в президенти на минулих президентських виборах у Росії – Ксенії Собчак, яка також збирала «під себе» протестний електорат. Чи дійсно це так, перевірити зможемо вже за результатами виборів.
Як і на кого може спрацювати ця технологія? По-перше, вона може спрацювати як своєрідний «консолідатор» голосів протестного електорату, який не хоче голосувати за рейтингових кандидатів – чинного президента Петра Порошенка та одного з опозиційних лідерів Юрія Бойка. Саме Бойка команді Порошенка було б найкраще бачити серед своїх опонентів у другому турі. Проте Зеленський «відбиратиме» голоси і в одного, і в іншого. Звісно, за такого сценарію вигодонабувачем стане Юлія Тимошенко: наразі вона, згідно із соціологічними замірами, лідирує серед усіх кандидатів. Володимир Зеленський може «відтягнути» протестний електорат, який ніколи не проголосує за Порошенка та Бойка, на себе, після чого в другому турі, цілком імовірно, може програти Тимошенко.
По-друге, висування Зеленського може нівелювати всі спроби залучити армію «технічних» кандидатів, які б працювали на «відтягування» голосів у Тимошенко. Звісно, якщо припустити, що шоумен діятиме в одній «зв’язці» з лідеркою «Батьківщини». На такі припущення наштовхує логіка формування виборчих альянсів, адже Зеленський без суттєвої підтримки медіа-активів бізнесмена Ігоря Коломойського навряд чи зміг би досягнути таких рейтингових результатів. А зважаючи на опозиційну налаштованість і Коломойського, і Тимошенко до чинної влади, говорити про відсутність спільних інтересів під час цьогорічної виборчої кампанії було б занадто необачно.
Прості рецепти
Та найголовніша «зброя» шоумена Володимира Зеленського – його професійна діяльність та її вдале висвітлення на одному з найбільш рейтингових телеканалів країни.
У його риториці присутні два основних месиджі – «старі політики набридли своєю корупцією, їх потрібно позбутися» та «коли ми змінимо старих політиків – заживемо краще». Жодних конкретних шляхів та покрокових інструкцій у політика Зеленського немає. Працює харизма в поєднанні з чисто популістичними промовами та заявами. Щоправда, є ймовірність того, що під «креативною обкладинкою» й справді працюватиме команда професіоналів, утім, за 27 років незалежності України таких випадків у політиці ще не було.
Найстрашніше для конкурентів те, що навіть у разі, якщо Зеленського в якийсь неймовірний спосіб позбавити доступу до телебачення, такий вчинок лише додасть йому в рейтингах. Відеозвернення шоумена в соцмережах збирають мільйони переглядів, такої популярності не має жоден з українських політиків. Силу соцмереж та інтернету побороти будь-яким адмінресурсом чи заборонами неможливо. І саме такі канали комунікації – справді найпотужніша зброя в руках сучасних політтехнологів. І що «молодшими» ставатимуть виборці, то більше шансів для кандидатів достукатися навіть без наявності потужних медійних ресурсів.
«Чорна мітка» українським політикам
Насправді, заяви про похід у політику популярних у народі співаків, шоуменів, спортсменів, коміків, культурних діячів, які раніше ніколи професійно не займалися державотворенням та управлінням, свідчать про глибоку кризу довіри в суспільстві.
Такі історії – це вирок нинішній політичній системі й чергова можливість стати трохи досвідченішими. Але це буде трохи згодом. А поки нинішній системі бракує довіри, й той, хто зможе бути більш переконливішим та «намалювати» бодай якусь проекцію кращого життя для українців, навіть найбільш неправдоподібну, зможе претендувати на роль «нового політика». А коли до цього є ще й акторський хист, відсутність корупційного «шлейфу» та потужний медіаресурс, успіх гарантований.
До того ж на руку Зеленському також грає й загальносвітовий тренд – мода на популізм і «прості рішення складних проблем». У більшості своїй громадяни не лише України, але й інших держав світу не вважають управління складними процесами та проектування суспільних відносин справді необхідними складовими вміннями для політиків. Розчаровані відсутністю швидких результатів та зневірені в системних процесах люди очікують на прихід тих, хто найбільше відповідає їхнім настроям. Так, в Італії на минулих парламентських виборах перемогу здобула партія «П’ять зірок» на чолі з коміком Беппе Грілло, а віднедавна виконавчу владу в Словенії очолив ще один професійний шоумен – Мар’ян Шарець. І таких прикладів можна наводити достатньо багато.
В Україні також існує традиція «походу» в політику співаків та спортсменів. А ще варто згадати про медійну складову діяльності екс-мера столиці Леоніда Черновецького – його виступи збирали мільйонні аудиторії й мало чим відрізнялися від тих самих шоу «Кварталу 95».
Варто лише розуміти, хто саме виконуватиме ту саму роль «управлінців», поки роль «політика» гратимуть коміки, актори та спортсмени. Головна відмінність України від країн із розвиненими інститутами демократії – ми не маємо сталих та дієвих механізмів стримувань і противаг. Тому будь-які експерименти в політиці та управлінні державою можуть мати як фатальні наслідки, так і стати шансом на докорінну зміну вектора в суспільно-політичних відносинах. З огляду на українські традиції, перший варіант, на жаль, більш імовірний.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»