В одному з напрямів політичної науки фахівці виділяють вболівальницький тип електоральної поведінки, що характеризує виборців, які підтримують ті чи інші політичні сили, подібно до того, як футбольні фанати підтримують улюблені клуби. Щось на кшталт: «Спартак» - параша, перемога буде наша! І так, доки смерть не розлучить нас…
Безумовно, така відданість заслуговує, мабуть, на більшу повагу, ніж позиція «глоріхантерів», які завжди на боці переможців.
Втім, цілком очевидно, що позиція вболівальника заважає бути об'єктивним у визначенні і визнанні фактів порушення правил гравцями своєї та чужої команди. «Наші» завжди праві. Суперники – постійно забивають з «офсайду». Суддю на мило!
Більше того, ірраціональна відданість клубу часто призводить до болісної внутрішньої боротьби: одна справа вболівати за вінницьку «Ниву», інша – поставити бодай 10 гривень на перемогу улюбленого клубу в матчі проти мадридського «Реалу», якщо раптом таки колись відбудеться. Відданість відданістю, а грошей шкода… Словом, вболівальницький підхід не завжди виправдовує себе навіть у спорті, а в політиці він не виправдовує себе ніколи. За винятком хіба що тих випадків, коли треба когось переконати піти й пожертвувати чимось за чужі інтереси… З огляду на це кумедно спостерігати за спробами розглядати будь-які політичні процеси і події з точки зору «вболівальника».
За НАБУ чи за Насірова? За Ситніка чи за Мартиненка? За Холодницького чи за Ляшка? За Лещенка чи за Корчак? За Луценка чи за Новінського? За СБУ чи за Артеменка?
Перелік можна продовжувати. Чемпіонат вищої політичної ліги триває, і кількість гучних протистоянь зростатиме. Розрізняти «наших» і «не наших» буде дедалі складніше… А після подальшої фрагментації «наших» доведеться обирати серед них ще «своїх» і «чужих».
За таких умов зростатиме спокуса застосовувати для розпізнавання «свій - чужий» принцип «хто не з нами, той проти нас». «Не любиш Юлю – не любиш Україну!» «Не підтримуєш Президента – агент Кремля» тощо.
Вельми показовою у цьому аспекті є ситуація з новоствореними антикорупційними органами.
Критика діяльності антикорупційних органів; заяви про порушення ними процесуальних норм; сумніви в ефективності і результативності роботи НАБУ, САП і НАЗК; підозри у політичній заангажованості зазначених органів; припущення про відсутність у їхніх лавах фахівців, спроможних налагодити системну роботу, тощо – все це автоматично сприймається вболівальниками табору «антикорупціонерів» як приналежність до табору вболівальників клубу посіпак злочинного режиму, корупціонерів, олігархів.
Розраховувати на раціональну дискусію між прихильниками різних клубів за таких умов не варто.
Отже, навіть якщо такий підхід і припустимий для більшості фанатів, у жодному разі не можна толерувати, а тим більше заохочувати його серед експертів, які повинні оцінювати ситуацію відсторонено, лишаючи за дужками свої особисті симпатії, антипатії і громадянську позицію.
На жаль, в силу багатьох причин значна частина «публічних експертів» робить вигляд, що не розуміє, чим аналітик відрізняється від пропагандиста. Задача пропагандиста – пояснити, чому ми мусимо любити свій клуб, навіть якщо він постійно програє. Задача аналітика – пояснити, у чому полягає причина поразок. Перший змушує вас ставити на вінницьку «Ниву» у протистоянні з мадридським «Реалом», виправдовувати поразку упередженістю суддів і не шкодувати про марно витрачені на тоталізаторі гроші. Другий шукає причини поразок і вказує на помилки, виправивши які, улюблений клуб колись-таки зможе перемагати.
А життя доводить, що перемагають не обов'язково добрі, порядні, щирі… Перемагають і ті, хто має більшу ресурсну базу, краще підготовлений до протистояння, краще організований і вмотивований. Просто бути «нашими» для перемоги замало. Як кажуть у футболі, «рахунок на табло». Наразі він не на користь наших антикорупціонерів. І за умови збереження наявних тенденцій «наші» навряд чи відіграються. Без замін однозначно не обійтися, і нема сенсу виправдовувати тих, хто, демонструючи відверто слабку виконавчу майстерність, низьку функціональну готовність і відсутність ігрової дисципліни, тягне команду на дно, а подекуди ще й забиває голи у власні ворота.
Валентин Гладких спеціально для «Слово і Діло».