Колишній легітимний любитель страусів був людиною, м'яко кажучи, не вельми великого розуму. Не чіпай він свого часу студентський протест під Стелою на Майдані – той тихо вичерпався б сам собою. Місяць, максимум два – і хлопці розбрелися би по домівках. Ентузіазму тих, хто готовий був підтримувати ззовні, вистачило б і того менше. Втім, охочих підтримувати і так було не дуже багато. Країна ще не встигла відійти від розчарування, яке змінило загальну ейфорію після Помаранчевої Революції. Нічний розгін зіграв роль каталізатора, в одну мить змінивши те, що відбувається в країні.
Нинішня влада вивчила всі уроки з попередніх помилок. Ну, майже всі. У всякому разі, виразно чіпати активні верстви суспільства за три роки, що минули після Майдану, не ризикували. Навпаки, волонтерів і добровольців на першому етапі активно підтримували, зверхньо поплескували по плечу, із задоволенням запрошували до високих кабінетів і без міри обсипали медальками і грамотами. З ними фотографувалися. Їх звали на незліченні «круглі столи» і робочі групи. Списки партій зарясніли прізвищами комбатів і волонтерів. У якийсь момент виникла ілюзія, що «народ і партія єдині», а крім зовнішнього ворога десь на східному кордоні держави інших точок докладання зусиль немає.
Уже перший рік війни показав, що все не так уже й райдужно. Ні, одягати й годувати армію, евакуювати і лікувати поранених, вивозити і селити переселенців держава з чистою совістю дозволяла всім охочим, проте сама брала участь із нехіттю. І, незважаючи на «молодці, хлопці, ми вами пишаємося», нормальної віддачі практично не було. Якщо спершу волонтери з розумінням поставилися до того, що всі структури перебували в глибокій кризі та були паралізовані одночасно зміною влади і війною, то вже до 15-го року дедалі активніше почали вимагати від держави виконання її прямих обов'язків. Держава кивала головою, посилалася на важкий спадок колишнього легітимного, на розкрадений бюджет, на зруйновану за роки Незалежності армію та інші об'єктивні труднощі. При цьому волонтерів продовжували приймати в кабінетах, вислуховувати пропозиції, допускати до чорнової роботи над розробкою реформ і знов обсипати медальками до всіх свят.
Доволі швидко монолітний на початку війни волонтерський рух розпався на «гуртки за інтересами».
Хтось перетворився на «державних волонтерів», лояльних до влади, які гарно й правильно тлумачили людям, що та як відбувається і чому потрібно потерпіти ще трохи. Ні, аж ніяк не всі з них зазіхнули на можливість пити каву з Першим, отримати кабінет у Кабміні чи повісити на груди чергову пару орденів. Серед них були й є ті, хто щиро вважає, що вони тут на своєму місці і виконують важливу й корисну роботу. В окремих випадках так і є. І деякі корисні ініціативи проштовхнули саме вони. Інша справа, що фактично вони перетворилися на держчиновників. Пов'язаних не стільки посадовими обов'язками, скільки особистими стосунками з чинними політиками.
Хтось зрозумів, що на добрих ініціативах можна сколотити непогані статки. Як на збиранні коштів на картку чи рахунок фонду, так і десятком інших способів. Чотирнадцятий і п'ятнадцятий роки в цьому сенсі були справжнім золотим дном. Люди, шоковані тим, що відбувається, легко розлучалися з останнім. Щоб хоч так спробувати зупинити те, що відбувається. Майже в кожній родині був хтось, кого війна торкнулася особисто. У когось син, племінник, батько, на крайній випадок колега пішов на фронт. У когось друзі, родичі, однокласники були змушені тікати з палаючих східних територій... Звиклі не довіряти державі, вони намагалися допомагати через волонтерські організації і свіжостворені фонди. Ніхто й ніколи не дізнається, які саме суми осіли в кишенях скриночників та інтернет-шахраїв. З'являлися і зникали дрібні фонди і гучні проекти, окремі «волонтери», що опікуються неіснуючими підрозділами, посередники, які пропонували за великі суми витягнути людей із полону. Знадобилося кілька років, щоб ті, хто хоче допомогти грошима, навчилися робити це відповідально, а не «куди ближче».
Хтось відсторонився від офіційних структур і виконував свій шматок роботи із завзятістю Сізіфа. Періодично виринаючи на поверхню, виключно щоб учергове запитати в порожнечу: «Чуєш, державо, ти взагалі що собі там думаєш? Що ми вічні і двожильні? Може, вже пора щось і самій робити? Зовсім уже там охрініли, чи як?» Навчена досвідом попередників, держава опускала очі додолу і навіть не дуже заперечувала, коли озвірілі від втоми волонтери зривалися й публічно крили міністрів і чиновників останніми словами. Кілька спроб завести кримінальні справи на особливо гучних і незручних показали, що цього робити не варто. Тому що напруження в суспільстві значно сильніше, ніж 13-го року. І цього разу не буде ані танців, ані пісень, ані переговорів. Будуть суди Лінча. І швидше за все, вже ніхто не розбиратиметься в ступені провини конкретного чиновника чи політика.
За ці три роки суспільство не лише вигоріло і втомилося. Воно навчилося не боятися. Тому що боятися вже, по суті, нема чого. Активна частина ще на Майдані приміряла на себе 15-річні терміни ув'язнення і примирилася з тим, що це – цілком реальна перспектива. Після невеликого проміжку часу і смерть теж стала буденною перспективою. Низка похорон друзів і рідних, страшні «пропав безвісти» і «потрапив у полон» перестали рвати серце на скалки. Вони стали частиною нової реальності. І весь біль і відчай ретельно відкладалися на «після війни». Ось переможемо – тоді й плакатимемо. А зараз зціпити зуби – і вперед.
І удавана байдужість і спокій суспільства – всього-на-всього ілюзія. Спокою в них приблизно стільки ж, скільки в діжці з бензином. Питання лише – з якого боку піднесуть сірника...
Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла».