Вперше в історії людства виникла ситуація, коли позначився ненульовий шанс знищення планети зі злої волі однієї людини. Це, звичайно, дуже бадьорить.
Епоха ядерного протистояння у минулому столітті будувалася на тому, що протиборчі сторони розділяли думку щодо цінності свого життя. Може, хтось був би і не проти, щоб супротивник перетворився на радіоактивний попіл, але собі чи своїм дітям такої долі не хотілося. Найбільша небезпека полягала в тому, що ядерна війна могла початися через непорозуміння через неправильно тлумачені дії іншого. Як цього уникнути, сушили голови найкращі уми.
З деяких пір перестала бути безглуздою думка про те, що російський президент, мабуть, може грохнути весь цей ненависний йому світ, ось просто тому, що може і тому що йому так і так помирати, а з гучною музикою веселіше. Адольф Гітлер, наприклад, такої опції не мав.
До речі, ще нещодавно народ, розніжений тривалою відсутністю некіношних лиходіїв глобального рівня, невдоволено морщився, коли в мережевих дискусіях хтось зривався в порівняння опонента з Гітлером. Зрештою, фюрер тому і видатний мерзотник, що його звірства носили безпрецедентний масштаб, і ніякий найнеприємніший сперечальник в інтернеті не може дотягнутися у своїй огидності до Гітлера, тому обзивати так когось, отже, зізнаватись у нездатності знайти адекватну відповідь. Закон про неминучу появу аргументу про Гітлера в мережевих срачах відкрив у 90-ті американський юрист Майк Годвін. Але ж він у березні 2022 року, послухавши одну з промов Путіна, прокоментував: «Ви не повірите, кого цей хлопець мені нагадує». Та чого ж не повіримо? Приголомшує лише сам факт російського римейку.
При наочній множині загальних рис Z-режиму з гітлерівським, Путін відрізняється від Гітлера не лише тим, що може загробити планету. У нинішню позицію глобальної загрози він вийшов не як фанатичний харизматик, предмет обожнювання електризованої народної маси, готової за нього вмирати. Непоказний кадебешник, який носив у роки служби прізвисько «Моль», зумів потроху побудувати такий апарат пропаганди та придушення, який у якийсь момент зняв будь-яку проблему опору владі. Нахабне насильство, правове, психологічне та фізичне, було прийняте населенням як безальтернативна даність, що абсолютно розв'язало Путіну руки.
Та легкість, з якою вдалося досягти загальної покірності вдома, народила в ньому впевненість, що залякування ворогів спрацює і за межами РФ. І треба сказати, що досвід грузинської війни та захоплення Криму підкріплював цю впевненість. Демонстративна готовність застосувати силу дивовижно тримала в облозі захисників усіляких гуманістичних цінностей, змушувала їх принижено просити більше так не робити, і беззубість «стурбованих» тільки підштовхувала Кремль до нових геополітичних подвигів. Цікаво, що Барак Обама, що сам не раз демонстрував розгубленість перед путінським нахабством, у 2013 році вірно визначив у його поведінці звички шкільного громили, що розвалився на задній парті. Але знадобилося ще майже десять років і три напади на Україну – у Криму, на Донбасі та повномасштабний нинішній, щоб зашуганий Путіним Захід нарешті зрозумів, що в його особі має справу з небаченою загрозою своєму існуванню, і настав час діяти.
У цій історії, якій ще далеко до кінця, дуже важливий перехід до безроздільної та незаперечної влади сірої небезпечної істоти, що стався у всіх на очах, але при цьому зовсім непомітно, як у класичній історії про жабу, що поступово зварилася. Ніхто до ладу не може вловити той момент, коли Путін став непереборним, не віддираємим від тіла Росії, а лінива і бардачна Росія перетворилася на озлобленого агресора. Оскільки в Україні популярність російського президента до війни 2014 року перевищувала популярність будь-якого українського політика, це питання не лише до росіян: що в людях було поламано, а що простимульовано, щоб звір проявився у всій своїй гидоті? Як це стало можливим та ще й там, де в анамнезі міцно сидить трагічний досвід зіткнення з гітлеризмом? Більше того, саме цей досвід використовується пропагандистами як живильне середовище для ненависті до решти світу.
Напавши на Україну, Путін сильно вкоротив свій вік. Але щоб перервати ланцюг наступників Гітлера назавжди, воєнної перемоги мало. Тепер ми вже це знаємо точно.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»