«Свобода» у вільному падінні

Позачергові парламентські вибори-2014 запам’ятаються як сенсаційними перемогами, так і несподіваними поразками. Передвиборча кампанія політичної партії ВО «Свобода» призвела до найбільш неоднозначного результату: з одного боку, 4,71% може сприйматися як закономірна драматична поразка, з іншого – досить високий результат, зважаючи на значну конкуренцію між різними політичними силами.

В «Свободі» вже звинуватили партії-партнерів по Революції гідності у нечесній боротьбі та зумисному спотворенню результату, аби позбутися від «свободівців» у новій ВР. Цілком очікувано, що після важкої поразки, не дотягнувши 0,3% до подолання 5% виборчого бар’єру, керівництво партії вирішило повернутися до витоків і влаштували гучну акцію протесту біля стін Центральної виборчої комісій. Проте, значного резонансу заява лідера партії Олега Тягнибока стосовно «всеукраїнської мобілізації» своїх виборців для захисту результатів голосування так і не набула. «Маємо розуміти, що проти «Свободи» було застосовано низку брудних технологій, зокрема брехливі соцопитування, за якими націоналістам у рази занижували рейтинг», - заявив під час мітингу пан Тягнибок, паралельно звинувативши у поразці партії керівництво РФ у Кремль та колишніх партнерів по коаліції та Революції Гідності. До речі, маємо чітко зазначити: «Свобода» згідно із динаміки даних різних опитувань дійсно долала 5% бар’єр або була близькою до цього. В принципі, результат голосування у 4,71% підтримки приблизно відповідає даним соцопитувань:

Звісно, такий результат пригнічує,тому цілком природньо, що причини своєї поразки «свободівці почали шукати серед зовнішніх обставин. «Зливати «Свободу» почали одразу після Майдану й партнерство було одностороннім – домовленостей дотримувалися лише ми», - підкреслив Олег Тягнибок. Таким чином, цілком очевидним є те, що «Свобода» повернеться до риторики 8-10-річної давнини, коли лише ставала впливовою політичною силою, відчайдушно шукаючи власного виборця у кожному закапелку України. Тобто, в державі з’явиться потужна «вулична» опозиція, здатна організовано грати почуттями людей під різними приводами, організовуючи масові акції протестів.

Втім, не варто забувати, що «Свобода» остаточно не втратила усіх своїх позиції. Наразі в парламент за мажоритарними округами потрапляють 7 народних депутатів, що представлятимуть цю політичну силу. Скоріше за все, вони об’єднаються у депутатську групу і діятимуть в стінах парламенту, використовуючи власний коник – влаштовуючи скандальні постановочні екшени.

Чому політична сила, - маючи в своєму арсеналі найбільш дисципліновану фракцію у ВР 7-го скликання у кількості 35 народних депутатів та показавши сенсаційний результат на парламентських виборах у 2012 році, пройшовши увесь Майдан із гідним реноме, отримавши декілька впливових посад у виконавчій владі, - не змогла, бодай, повторити свій результат дворічної давнини?

В сукупності, усі перелічені фактори, які можна було б вважати позитивними досягненнями для будь-якої іншої політичної сили, із «Свободою» зіграли у злий жарт. Маємо цілком зворотній результат і об’єктивне падіння рейтингу партії серед виборців та симпатиків. Чому це сталося – спробуємо проаналізувати:

1. Гучні скандали. Депутати із фракції «Свобода» найбільше запам’яталися громадянам участю у різноманітних вуличних акціях протестів і політичних скандалах. Як правило, все було робилося задля залучення уваги ЗМІ і консолідації власного виборця. Проте, часто «свободівці» перегинали палицю тоді, коли робити цього було вже не варто. Наприклад, у ситуації із побиттям в. о. голови НТКУ Олександра Пантелеймонова, або в останньому гучному скандалі із приводу нападу на журналістів інфопорталу «Слово і діло». До слова, з часом виборці прогнозовано втомилися від такої безглуздої активності «свободівців», надаючи перевагу більш конструктивним методам політичної боротьби.

2. Конкуренція. «Свобода» перестала бути монополістом націоналістичної ідеології. Потрапивши до парламенту у 2012 році вона втратила статус «партії вуличного протесту» і її місце із успіхом зайняли інші маловідомі напіввійськові та спортивні організації, що також сповідують націоналістичну ідеологію. Яскравий приклад – обєднання кількох право радикальних рухів на базі «Тризубу» під час Революції Гідності у політичне об’єднання, а згодом – і в партію Правий сектор. Саме остання стала тією політичною силою, з якою пов’язані основні асоціації із приводу найвдаліших радикальних дій під час революції на Майдані.

3. Нездатність знайти «свого виборця». «Свобода» після парламентських виборів 2012 року поступово втрачала свого виборця, який очікував не просто постановочних радикальних дій партії у парламенті, а реальних альтернатив тому курсу, який провадився тодішньою владою. Навіть під час Революції Гідності, попри правильні меседжі, «Свобода» на ряду із «Батьківщиною» та УДАРом не були провідниками революційних подій, а скоріше «наздоганяли» своїх виборців. Якщо УДАР вдало злився із пропрезидентською силою, а «Батьківщина» розпалася на «Народний фронт»і прихильників Юлії Тимошенко, «Свобода» так і не дотягнулася до свого виборця, вона стала йому незрозумілою.

4. Ідеологічні проблеми. Запит на національну ідею в цілому змінився на загальноукраїнське почуття патріотизму. «Свобода» вже не є монополістом у цьому сегменті. Бути національно свідомим стало пересічним явищем серед українців. І це добре. Адже «права ідея» - це не тільки набір гасел, знання власної історії. Це ще й певна альтернатива у економічному та суспільно-політичному дискурсі, яку «Свобода» навіть не намагалася прищепити своєму виборцю, спекулюючи цілком «лівацькими» ідеями на кшталт боротьби із олігархами і великим капіталом. Більш того, «Свобода» перестала здобувати нового виборця, невміло і з останніх зусиль намагаючись консолідувати вже існуючих прихильників.

5. Бездіяльність у виконавчій владі. Хтось може перерахувати бодай 2-3 здобутки міністра аграрної політики Ігоря Швайки, міністра екології Андрія Мохника, очільниці Львівської ОДА Ірини Сех чи голови Державного агентства лісових ресурсів Валерія Чернякова? Всі ці народні депутати від «Свободи» отримали після Революції посади у виконавчій владі, проте жодних відчутних реформ так і не було досягнуто. Це – найбільш красномовне свідчення ефективності тієї чи іншої політсили для її виборців.

6. Невміння домовлятися із соратниками. «Свобода» так і не зрозуміла основного принципу будь-якого політичного процесу – вміння домовлятися. У партії погодили всього декількох мажоритарників із БПП та «Батьківщиною». До того ж, «Свобода» мала усі шанси ще на старті виборчої кампанії домовитися із партією Правий сектор про об’єднання зусиль на цих виборах. Проте компромісу досягнуто не було. До речі, ПС на цих виборах здобула 1,8% підтримки виборців.

7. Деградація партійних структур. Якщо до 2012 року включно партійні осередки «Свободи» очолювали і формувалися із ідейних активістів, то після потрапляння у парламент пріоритети дещо змінилися. Партійна верхівка почала дбати про наповнення партійної каси, а це означала прихід до партійних осередків більш впливових і грошовитих партійців, які не завжди знаходили спільну мову із рядовими активістами.

8. Не гнучкий та «закритий» підхід при формуванні виборчого списку партії. Про це вже писали в «Слово і Діло» із більш ніж красномовною інфографікою. Варто додати, що «Свобода» могла б поексперементувати зі списками на виборчому з’їзді, проте так цього і не зробила. Мабуть, спрацював цілком консервативний підхід, коли все нове сприймається як таке, що може спотворити результат, тоді як традиційні підходи нібито гарантують стабільну динаміки. У ситуації сучасного українського політичного дискурсу, варто пам’ятати про динаміку роботи із виборцем і його потребами. Однак, цього зроблено не було.

9. Провальна виборча кампанія. Жоден політичний меседж не досяг свого виборця. Рекламна кампанія «Свободи» була малоефективною, хоча й робився акцент на конструктивність. В медійному просторі «Свобода» була більш активною в соціальних мережах, аніж в ЗМІ, що й стало одним із факторів низького рейтингу.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»