Кінець мажоритарного феодалізму?

Згідно із Конституцією, перше засідання нового скликання Верховної Ради відкриває найстарший за віком народний депутат. Вже вкотре Верховну Раду буде відкривати Юхим Звягільський, якому в лютому наступного року виповниться 82 роки.

На позачергових парламентських виборах він переміг на 45-му мажоритарному виборчому окрузі (Донецька область), здобувши всього 1,454 голосів виборців. Це найнижчий показник по всій країні: аби стати народним депутатом в інших регіонах країни, в середньому кандидату потрібно було від 20 до 30 тисяч голосів виборців. А, наприклад, декого із кандидатів-мажоритарників можна вважати рекордсменами серед їхніх колег: так, Олександр Герега в 192-му окрузі (Хмельницька область) здобув 68,899 голосів виборців, Юрій Дерев’янко у 87-му окрузі (Івано-Франківська область) – 62,799, Ярослав Дубневич у 120-му окрузі (Львівська область) – 67,797 голосів виборців.

Такий дисбаланс, коли одним кандидатам-мажоритарникам потрібно півтори тисяч голосів, аби здобути депутатський мандат, а іншим – декілька десятків тисяч, є не єдиною вадою мажоритарної складової виборчої системи. «Мажоритарка» в тих умовах, в яких нині перебуває Україна, безумовно є прихованою загрозою для парламентаризму. Передусім через те, що під час виборів вона розбещує виборця, дозволяє потрапити до парламенту людям не завжди професійним, навіть тим, хто до виборів ніколи політикою й не займався. Таким чином, деякі округи стають такою собі феодальною вотчиною певного кандидата – наприклад, вже декілька разів поспіль на 65-му виборчому окрузі (Житомирська область) перемогу традиційно здобуває Володимир Литвин. При цьому, це відбувається за будь-якої політичної «розкладки»: за будь-якої влади у Володимира Михайловича так і не з’явилося гідного суперника, а його вчинки у парламенті жодним чином не відобразилися на іміджі кандидата, який ретельно дбає про свій округ, регулярно спонсоруючи його або за власний кошт, або «вибиваючи» відповідні кошти із Державного бюджету.

В коаліційній угоді, яка була підписана та оприлюднена 21 листопада, її учасники зобов’язуються протягом першого кварталу 2015 року провести реформу виборчого законодавства. Вона передусім передбачає відмову від змішаної виборчої системи (пропорційно-мажоритарної) і перехід на пропорційну із відкритими виборчими списками. Це означатиме, що українці матимуть можливість голосувати за конкретних кандидатів в багатомандатних виборчих округах і самі визначатимуть послідовність того чи іншого кандидата у запропонованому партійному списку.

Спробуємо проаналізувати найбільш негативні наслідки мажоритарної складової виборчої системи, які вже давно паразитують на тілі українського суспільства:

1. Підкуп виборців. Він може бути прихованим, або відкритим. Тобто, кандидат може використовувати кошти із власного благодійного фонду для покращення життя виборців – або відремонтувати дорогу, або побудувати дитячий майданчик, або роздати продуктові набори. Підкуп може бути і прямим: використовуючи різні методики, кандидат може запропонувати конкретну суму грошей за голос виборця. Цього року ця сума знаходилась у межах 300-500 гривень за голос, навіть попри те, що за такі вчинки була посилена на законодавчому рівні кримінальна відповідальність як для кандидатів у нардепи, так і для самих виборців. Зрештою, проблема підкупу є набагато глибшою за своєю суттю: гроші розбещують виборців, підміняючи сам політичний процес вибору до представницького законодавчого органу на звичайні комерційні відносини. Відбувається суспільна деформація цінностей. Хоча, у розвинених демократичних суспільствах для пояснення утилітарного процесу взаємовигідних відносин «кандидат-виборець» існує термін логролінг. Хоча в ширшому значенні логролінг є одним із найефективніших інструментів лобізму.

2. Непідконтрольність нардепів. Формально «мажоритарник» підзвітний тільки своєму виборцю. Це означає, що свою депутатську та політичну діяльність він може моделювати у різний спосіб, не будучи залежним від певних ідеологічних, партійних зв’язків. З одного боку – це позитив, адже такий нардеп не залежить від думки керівництва фракції/партії. З іншого – «мажоритарник» не є командним гравцем і в певних ситуаціях може використовувати своє голосування не на користь держаним інтересам, а керуючись власною логікою перебігу політичного процесу.

3. Відсутність професіоналізму. За сприятливих політичних обставин, за допомогою відчутного фінансового ресурсу, маючи підготовлену команду політтехнологів – на мажоритарні вибори можуть виграти кандидати, які раніше ніколи не займалися політикою і, очевидно, не мають відповідного досвіду законотворення. Прикладів таких кандидатів в історії сучасної незалежної України – безліч.

4. Висока вартість виборів. На деяких мажоритарних округах вибори часто перетворюються на змагання «грошових мішків». Особливо, якщо на окрузі є декілька кандидатів-фаворитів, здатних вкласти в передвиборчі перегони значні фінансові ресурси. При цьому складається ситуація, коли дійсно впливові або відомі кандидати не можуть конкурувати із великими фінансовими інвестиціями в округ від своїх більш грошовитих суперників.

5. Більші можливості для фальсифікацій. Кандидати-мажоритарники на рівні округу мають більше можливостей вплинути на окружну виборчу комісію або на голів виборчих дільниць. Саме на цьому рівні відбувається найбільша кількість фальсифікацій.

6. Гірша репрезентативна якість виборів. Під час виборів за мажоритарною системою – враховуються лише ті голоси виборців, які набрав кандидат-переможець. За пропорційної системи представництво у парламенті здійснюється у більш справедливий спосіб. Адже, коли підраховується результат виборів, враховуються всі голоси виборців, які проголосували за ту чи іншу політичну силу. Таким чином, навіть якщо у конкретному окрузі за виборчий список проголосувала всього 1 людина, її голос долучать до загального результату політичної сили, тобто, цей голос не стане незатребуваним.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»