Скажіть спасибі. Колонка Леоніда Швеця

Читати російською
Леонід Швецьполітичний оглядач

17 листопада у США вийшли мемуари Джо Байдена, в яких, як відомо з опублікованих уривків, є й характеристика Володимира Зеленського. Український президент, за спогадами американського, «міг бути примхливим і впертим у наших приватних бесідах, і не таким вдячним, як я очікував».

Як бачимо, нічого принципово нового порівняно з картинкою з Білого дому 28 лютого 2025 року, де Зеленський справді демонстрував примхливу впертість уже іншому президентові, а віцепрезидент на потіху публіці вичитував його за невдячність. Можна із задоволенням констатувати, що наш глава держави впевнено демонструє поведінкову стійкість, захищаючи свою країну.

Шукати опору в Європі, а не сперечатися з Трампом: що українці радять президентовіПонад 50 відсотків населення України вважає, що президент Володимир Зеленський має діяти активно у разі незгоди з адміністрацією Трампа. А от відкрито й публічно критикувати дії США радять менше чверті опитаних

Та не лише американці, причому навіть такі антиподи, як Трамп і Байден, говорять про недостатню вдячність українського лідера. Пригадаймо слова образи міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса на вільнюському саміті НАТО в липні 2023 року, коли цей політик, який, на відміну від американських партнерів, не дав приводу засумніватися у своїй відданості боротьбі України з агресором, сказав у відповідь на безперервні запити про допомогу: «Ми не Amazon», і що люди хочуть бачити «трохи вдячності». Зеленський тоді у відповідь знову назухвальствував: «Я просто не знаю, як ми ще можемо подякувати? Можемо зранку прокидатися і дякувати міністрові особисто. Нехай він напише мені, як потрібно дякувати, і я так і подякую». Відтоді, до речі, невпинно дякує кожному з чотирьох британських міністрів оборони, які з того часу змінювали без перебільшення прекрасного Бена Воллеса.

Як то кажуть, один раз – випадковість, другий раз – збіг, третій – явно закономірність. Якщо регулярно виникає розмова про недостатню вдячність, отже, за цим щось стоїть. Окей, напевно, у цих претензіях є й частка заслуги самого Зеленського, який, можливо, надміру прямолінійний у своїх формулюваннях і недостатньо щадить почуття своїх співрозмовників, експлуатуючи статус лідера країни, яку мають намір знищити: надзвичайні обставини – нестандартні форми комунікації. Але партнери, які вимагають визнання, теж намагаються в такий спосіб вирішити якісь свої завдання та проблеми.

Насамперед, звісно, це спроба розставити по місцях, хто тут благодійник, а хто облагодіяний, і застовпити позицію вирішального впливу: «Якби не ми!..». Так Трамп, який припинив безоплатну допомогу Україні ще на етапі боротьби за другий термін, заблокувавши руками спікера-республіканця голосування в Конгресі за пакет підтримки, вимагав вдячності від Зеленського в перші ж дні свого президентства, посилаючись на міфічні «джавеліни», які нібито зупинили російську агресію.

Довіра до гарантій Вашингтона впала до мінімуму – опитуванняЖовтень 2026 року зафіксував абсолютний рекорд песимізму щодо безпекових зобов’язань США. Майже кожен другий опитаний зовсім не вірить гарантіям Америки, а сумарний рівень скептицизму сягнув позначки у 79 відсотків.

Американські ПТРК справді були поставлені за першого терміну Трампа, але зовсім не безоплатно, і їхня кількість, звичайно, не могла справити скільки-небудь вирішального впливу на перебіг битв: усього 39 пускових установок і 360 ракет до них. Увесь український подвиг зводиться нанівець розповідями про могутню американську зброю та тупого російського генерала, який повів танкові армади не шосе, а бездоріжжям.

Заяви про невдячність відкривають можливість виправдати зупинку або зменшення допомоги: мовляв, це не ми такі холодно розважливі й позбавлені емпатії тварюки, а жертва, яка не заслужила нашого доброго ставлення, – кількість і пристрасність поцілунків, що осипали долоню дарувальника, були образливо недостатніми. Це, знову-таки, особливо наочно працює у випадку з Трампом, при тому, що предметом його особливої гордості є те, що за нього Україна отримує зброю виключно за гроші, і США заробляють на нашій війні, тоді як за дурника Байдена витрачали.

Надана допомога ніби дає право тому, хто допомагає, розраховувати на додатковий вплив і пріоритетне врахування своїх інтересів. Так було у випадку спроб США примусити Україну відмовитися від ударів по російських НПЗ, позбавивши одного з найсильніших важелів впливу на противника. Проміжні вибори неприємно сфокусували увагу американських виборців на ціні пального, і врятувати ситуацію для республіканців, за логікою Білого дому, мала саме Україна. Щоправда, не зрослося – ясна річ, через нашу вроджену невдячність. І в такий нехитрий спосіб США перетворюються на жертву власної дитячої наївності та підступної України.

Припинення вогню, території та гарантії безпеки: умови України, росії та США на переговорахЗавершення війни в Україні. Як відрізняються умови України, росії та США на мирних переговорах – на інфографіці «Слово і діло».

Але є ще один момент, пов'язаний із прагненням західних партнерів отримати від України визнання, цього разу позитивний. Іноді за цим стоїть прагнення, частіше підсвідоме, долучитися до успіхів українців, підкреслити і власну участь у важкій та благородній справі, якою зайнята Україна, поки решта, значно заможніші й захищеніші, так чи інакше залишаються осторонь, що дещо обтяжує сумління тим, у кого воно є. Отримати знаки вдячності від бійця, який уже довгі роки не виходить із битви, дорогого вартує. Як у фільмі «Біле сонце пустелі» юна Гюльчатай, отримавши знаки уваги червоноармійця Сухова, радісно кричить: «Пан назвав мене улюбленою дружиною!». Образа на відсутність такого визнання – це певною мірою образа на себе: не удостоївся/не удостоїлася. І образа Бена Воллеса, здається, саме такого ж типу: «Невже не удостоїлися?».

А взагалі Україні, яка, звісно, дуже залежить від зовнішньої допомоги і залежатиме від неї й на етапі повоєнного відновлення, належить зламати образ країни – вічної боржниці, який створюють їй як вороги, так і недопартнери, але й не впасти в іншу крайність – залізти на п'єдестал народу, якому всі віднині й назавжди всім зобов'язані. Хоча, звісно, зобов'язані, що тут казати.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».

Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

найважливіше від «Слово і діло»
Поділитися: