Володимир Зеленський подав на розгляд Верховної ради проєкт закону про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу у суспільному житті (олігархів). Цей законопроєкт задовго до свого оприлюднення отримав з легкої руки політиків і журналістів скорочену назву «закон про деолігархізацію».
У попередньому матеріалі ми з'ясовували, чому деолігархізація актуальна не лише для нинішньої України, але й для більшості демократичних держав з ринковою економікою і зміст її полягає у зменшенні впливу економічної влади на політичну.
Тепер варто поміркувати над тим, наскільки запропонований президентом України підхід дозволить на практиці досягти поставленої мети.
Аналізуючи президентську ініціативу зосередимося винятково на політичних аспектах, залишаючи осторонь питання юридичної досконалості законопроєкту та відповідності окремих його положень Конституції України та чинному законодавству.
Одразу треба зазначити, що всі переваги законопроєкту містять у собі всі потенційні ризики і вади.
Уперше на законодавчому рівні робиться спроба врегулювати питання впливу економічної влади на владу політичну. Хоча заради справедливості треба зазначити, що на розгляді Ради вже є законопроєкт №4122 про внесення змін до деяких законодавчих актів у сфері антимонопольної політики, деолігархізації та забезпечення добросовісної конкуренції авторства…, не дивуйтеся, Віктора Медведчука та Олександра Колтуновича. Однак документ стосується винятково економічної складової і переважно антимонопольної політики, себто спрямований на врегулювання значно вужчого питання, ніж президентський законопроєкт.
Уперше робиться спроба законно встановити критерії для визначення поняття «олігарх», яке досі вживається переважно або як метафора, або у політологічному значенні без будь-якої юридичної формалізації. Можна дискутувати, наскільки запропоновані критерії є адекватними, вичерпними, визначеними тощо, але сама по собі спроба юридичного визначення поняття «олігарх» заслуговує на відзначення – безумовно. Наразі ж не можна оминути увагою реакцію Рината Ахметова, який у притаманній йому манері зазначив, що він не олігарх, а інвестор. Скромний такий інвестор… Упевнений, що незабаром виявиться, що в Україні одні тільки інвестори і жодного олігарха.
Також вперше на рівні закону робиться спроба визначити процедуру, за якою ті чи інші особи можуть отримати статус олігарха. Знову ж таки, можна сперечатися щодо досконалості цієї процедури та її відповідності чинному законодавству, але спроба таку процедуру визначити законом, однозначно є кроком вперед.
Також кроком вперед є і намагання встановити певні обмеження на стосунки між тими, хто має гроші, і тими, хто має владні повноваження. На жаль, навряд чи запропонований механізм буде дієвим, бо за великим рахунком навіть відповідальність високопосадовця чи політика за порушення встановлених правил декларування факту контакту з олігархом не встановлена.
Заслуговує на увагу і спроба законом запровадити цілу низку стимулів, які б демотивували суб’єктів економічної влади «гратися у політику», зокрема шляхом використання ЗМІ та фінансування політичних партій і політиків. Втім, боюся, що пропоновані варіанти лишають «олігархам» чимало простору для маневру і навряд чи унеможливлять вплив грошей на ЗМІ, політичні партії чи вибори та процес ухвалення політичних рішень.
Впадає в око хронологічна обмеженість чинності закону – 10 років (звісно, за умови якщо законопроєкт таки набуде чинності, ставши законом). А головне, показовим є те, що тут йдеться про потребу за цей період розробити та запровадити цілу низку інших нормативно-правових документів, які надалі і мають створити правове підґрунтя для створення цілої системи інститутів – як організацій, так і практик – які б мінімізували вплив економічної влади на владу політичну.
Отже, навіть ініціатори законопроєкту усвідомлюють обмеженість запропонованого підходу та його нездатність повною мірою забезпечити деолігархізацію. Для справжньої деолігархізації доведеться докорінно перебудувати систему економічних та політичних відносин в Україні. Щонайменше модернізувати антимонопольне законодавство, осучаснити систему оподаткування, забезпечити прозорість власності, вдосконалити схеми фінансування політичних партій та наповнення виборчих фондів, запровадити лобізм, посилити відповідальність за отримання неправомірної вигоди для політиків і чиновників.
Наразі ж обмеження на фінансування політичних партій і виборчих кампаній чудово охарактеризував Томаш Фіала, який у своєму свіжому інтерв’ю зазначив, що не фінансував ані Вакарчука, ані «Голос», бо це заборонено законом, а ось його дружина – долучалася до фінансування, бо їй це законом не заборонено. І це лише те, що лежить на поверхні. Я навіть не кажу про те, яка частина фінансування політичних партій, чи тим паче передвиборчих кампаній, перебуває у тіні.
Словом, навіть якщо законопроєкт Володимира Зеленського набуде чинності, він стане лише першим кроком на шляху, де кожен наступний крок може бути складнішим за попередній. Зрештою, не варто забувати, що наразі саме олігархи зосереджують у своїх руках величезні обсяги економічної влади і геть не схильні втрачати можливість впливати на владу політичну задля захисту власних інтересів. А в тому, що захищати власні інтереси вони вміють, думаю, ніхто не сумнівається.
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps